Державний навчальний заклад

"Професійний ліцей м. Українки"

28 червня 1996 року Верховна Рада України ухвалила Конституцію України. Це стало важливою віхою українського державотворення. Конституцiя становить ядро нацiональної правової системи. Вона фiксує головні юридичні та полiтичні аспекти відносин між державою та суспільством: від забезпечення прав i свобод людини до подальшого розвитку держави. У цьому полягає соцiальна цiннiсть Основного закону. 

   Історія українського конституціоналізму має глибоке історичне коріння та тяглість.

 Перша відома кодифікація права на українських територіях відбулася за часів Давньої Русі і була зафіксована в "Руській Правді" (ХІ–ХІІ ст.). Наступні історичні епохи продемонстрували безперервний пошук шляхів, методів та інструментарію для оформлення і закріплення основних принципів суспільно-державної взаємодії.  Український конституціоналізм має власні особливості. Найголовніші з них – демократизм, повага до суспільних та індивідуальних прав. Ці засади формувалися протягом століть у відповідності до національного характеру українців, способу життя, цінностей і суспільних відносин. Український конституціоналізм інколи випереджав європейський. Йдеться про конституцію Пилипа Орлика 1710 року – "Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського 

між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою". Це правова пам’ятка, в якій уперше в Європі обґрунтовується можливість існування парламентської демократичної республіки.
   Основоположні акти Української Народної Республіки та ЗУНР продемонстрували правову та політичну зрілість нашої нації під час боротьби за державність у 1917–1921 роках. Конституціотворчі традиції були продовжені 15 березня 1939 року. Тоді в Хусті Сойм Карпатської України проголосив її незалежність і ухвалив два закони, що мали статус конституційних і визначали форму державного правління. Зокрема, підтверджували, що Карпатська Україна є республікою, на чолі якої є з президент, державною мовою 

проголошено українську, затверджено національний синьо-жовтий прапор, гімн – пісню "Ще не вмерла Україна", герб – сполучення крайового герба з національним (тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі).
 Програмні документи Української головної визвольної ради як підпільного парламенту часів Другої світової війни засвідчили прагнення учасників визвольного руху дотримуватися принципів демократії навіть у найважчих умовах підпільно-партизанської боротьби.
  У конституційному процесі незалежної України відбився непростий шлях молодої демократії до соціально-правових стандартів та цінностей об’єднаної Європи.

Історична ретроспектива

  У період Української революції 1917–1921 років конституційний процес розпочався відразу після проголошення Першого універсалу Центральної Ради. 29 квітня 1918 року Центральна Рада прийняла Конституцію Української Народної Республіки. УНР проголошувалася суверенною державою, "самостійною і ні від кого незалежною".
  Державотворчі процеси цього періоду були припинені тривалою окупацією українських земель східним сусідом. Свого часу абсолютна монархія Російської імперії не потребувала будь-яких конституцій. Натомість Радянський Союз, де авторитаризм і тоталітаризм досягли крайньої стадії, навпаки, за кілька десятиліть наплодив таку кількість основних законів, якої для цивілізованих країн вистачило б на тисячоліття. Втім, усі вони лише декларували певний набір демократичних цінностей, за ширмою яких поставала нова імперія, набагато страшніша за всі попередні.
  Першу радянську Конституцію України прийняли у березні 1919 року, яка була калькою Конституції Російської Федерації. Світле майбутнє мала уособлювати диктатура пролетаріату і повна солідарність з іншими радянськими республіками задля "спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції". Після утворення у 1922 році СРСР, загальносоюзну Конституцію прийняли в 1924-му. На ХІ Всеукраїнському з’їзді рад 1929-го оформлено нову Конституцію УСРР.
  Поки українці через колективізацію, розкуркулення та Голодомор-геноцид на практиці знайомилися з тріумфом радянської "демократії", у Кремлі відреагували на подію "величезного історичного значення" – побудову соціалізму в СРСР. У 1936 році постала нова, так звана "сталінська", Конституція СРСР. Вона законодавчо закріпила перемогу соціалізму. Конституція мала низку демократичних новацій (щоправда, суто демагогічних): загальне, рівне і пряме виборче право; таємне голосування; право на працю і відпочинок, матеріальне забезпечення у старості; навіть свобода совісті, слова, друку, зборів і мітингів. Чергова Конституція УРСР 1937-го повторила положення союзного документу, максимально обмеживши  повноваження республіканських органів.
  Після розвінчання культу особи Сталіна відкривалися нові обрії ідеального суспільства. Партійні керманичі розгледіли нові демократичні стандарти, і спочатку в СРСР (жовтень 1977-го), а там і в Україні винайшли рецепт суспільного ідеалу, оформленого в конституції Української РСР 20 квітня 1978 року. Тут тобі і суверенна республіка, і право виходу з СРСР (однак будь-які дії в цьому напрямку майже автоматично кваліфікувалися як зрада Батьківщини – найтяжчий злочин того часу). І "вся влада в Україні належить народові". Апофеозом "радянської демократії" стала шоста стаття Конституції, яка закріплювала монополію компартії. Багатопартійність у радянській державі до демократичних чеснот не належала. Крах радянської імперії став крахом і основного закону, який, попри всі гучні епітети, узаконював тоталітаризм і був непридатним для побудови правового, демократичного суспільства.
  Новітній конституційний процес в Україні нерозривно пов’язаний з відновленням української державності. Творення Конституції розпочалося із прийняттям Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року. Процеси творення національного законодавства активізувалися з розпадом СРСР та ухваленням Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. Всеукраїнський референдум засвідчив підтримку проголошення незалежності України. Більшість країн світу визнали Україну суверенною державою. Тож актуалізувалося питання прийняття Основного закону. Однак протистояння між президентом та парламентом істотно затягнуло конституційний процес.
  Конституційна комісія підготувала проєкт Конституції України. 1992-го року відбулося його всенародне обговорення і 26 жовтня 1993-го вироблено остаточний варіант. Далі справа призупинилася майже на рік. У листопаді 1994 року, після дострокових президентських і парламентських виборів, нові народні обранці створили ще одну Конституційну комісію. Черговою віхою стало 8 червня 1995-го – день підписання Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період прийняття нової Конституції України.
  Напередодні ухвалення Конституції, в червні 1996 року, ситуація загострилася. 26 червня Рада національної безпеки і Рада регіонів при Президентові України різко засудили будь-які зволікання з прийняттям цього документа. Президент  призначив референдум щодо прийняття Конституції на 25 вересня. А наступного дня Верховна Рада України прийняла постанову "Про процедуру розгляду проекту Конституції України в другому читанні". І розпочався справжній марафон тривалістю майже 24 години. Із них останні 14 – без перерви. Це були непрості 14 годин. Серед питань, які викликали найбільші дискусії, були державні символи. Ліві категорично не погоджувалися на тризуб і синьо-жовтий стяг. Врешті депутати дійшли згоди. Чимало суперечок викликало питання про статус Криму. Частина народних обранців вважали, що достатньо обмежитися наданням півострову статусу звичайної області. Після неодноразових голосувань таки дійшли компромісу: ліві голосують за синьо-жовтий прапор, праві – за автономію Криму.
  Нелегко вирішувалося і мовне питання: українська стала єдиною державною мовою, але Конституція гарантує вільний розвиток та використання російської і інших мов національних меншин.
  О 09 годині 18 хвилин 28 червня 1996-го країна отримала Конституцію – першу Конституцію незалежної України. У ній було закріплено правові основи держави, її суверенітет і територіальну цілісність, основні права і свободи українських громадян. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість, безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Конституція України містить норми прямої дії. Одним із ключових положень стала 5-а стаття Конституції, згідно якої "носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ".
  Власне, конституційний процес не завершився прийняттям Конституції 28 червня 1996 року. Він триває увесь час, допоки існує держава і розвивається суспільство.

 28 липня 2022 року, Україна вперше відзначає нове державне свято — День української державності

 Про його започаткування президент України Володимир Зеленський оголосив рік тому, 24 серпня 2021-го, у день святкування 30-річчя незалежності України. Указ про відзначення нового державного свята був підписаний в прямому ефірі під час промови президента на Майдані Незалежності. 

  Цей документ започатковує традицію відзначати нове свято щороку 28 липня — у День Хрещення Київської Русі-України. Досі саме в цей день Україна вшановувала одного з перших своїх державотворців — святого рівноапостольного Володимира Великого, князя Київського.
 В президентському указі зазначено, що історія української державності сягає своїм корінням «часів заснування міста Києва та розквіту держави за часів князя Київського Володимира Великого». Саме він, прийнявши у 988 році християнство, «засвідчив цивілізаційний вибір Київської Руси».

 Спадкоємцями Київської держави тих часів Україна вважає: Галицько-Волинське князівство, Українську козацьку державу, Українську Народну Республіку, Західноукраїнську Народну Республіку, Українську Державу, Карпатську Україну, сучасну незалежну Україну.

  У цей день українське суспільство також вшановує пам’ять та засвідчує повагу до діяльності Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського, а також інших «видатних представників національної еліти та борців за державність і незалежність України».
  «Ми — молода родина зі славетної династії Київської Русі-України. З роду засновників. Роду хрестителів. З хороброго роду. Мудрого роду. Козацького роду. Ми не сироти й не знайди. Ми нащадки могутньої країни, яка була центром Європи, — сказав Зеленський, виступаючи на Майдані в серпні 2021-го з нагоди 30-ї річниці незалежності. — Тут починалося православ’я, тут взяла початок старослов’янська мова, правонаступницею якої є сучасна українська мова. Тут почалась і наша державність. Зародження нашої державності ми будемо відзначати в день розквіту нашої державності - у день Хрещення Київської Русі - України».
   За словами президента, цей день доводить, що «українців не зламати» і буде утверджувати зв’язок сучасного покоління з багатьма попередніми. «Зараз у багатьох подвигах наших воїнів, у мудрості наших людей у боях, навіть просто в розмовах звичайних українців про те, що відбувається, ми можемо побачити, ми можемо почути і зрозуміти приклади таких же характерів, але сотні років тому. Можемо побачити приклади такої ж хоробрості, такого ж ставлення до життя, і, найголовніше, — ставлення до України й до ворога, — нагадав глава держави. — Лише ті, хто абсолютно не знає правди історії й абсолютно не відчуває її сенсу, могли ухвалити рішення атакувати нас. Після всього, що пройшов наш народ, після всього, чого ми навчилися за століття, українці ніколи не віддадуть своєї незалежності. І не зламаються зсередини, як це бувало не раз. Не цього разу!».

  Найважливішим національним завданням для України Зеленський назвав необхідність «берегти єдність і працювати разом на перемогу». «Зможемо зробити те, що не вдавалося зробити раніше попереднім поколінням. Це стосується й нашого захисту в цій війні за незалежність, і нашого руху в об'єднану Європу, до повноправного членства у ЄС, і нашої здатності стати однією з найбільш сучасних держав світу. Немає зараз тих, хто в цьому сумнівався б. Є лише ті, хто сперечається, як цього досягнути», — резюмував Зеленський.

  Трансформація цього національного символу тривала не одне століття: починаючи від одноколірного полотна із кольоровим символом (сонце, півмісяць, архангел Михайло, зірка) до сучасного двоколірного.
  Перша історична згадка про поєднання синього та жовтого елементів в офіційній символіці датується 1256 роком – днем заснування Львова. Герб цього міста, зокрема, прикрасив золотий лев на синьому тлі.
  Золотий і синій кольори з XIV ст. офіційно використовувалися в гербі Руського королівства. Також ці барви є і на гербах місцевої знаті, князів, шляхтичів.
  Поєднання символічних для країни кольорів знаходимо і в добу козацтва, особливо починаючи з XVIII ст. Часто у запорожців були сині стяги, прикрашені золотистими орнаментами, образами православних святих або ж козаків.
  Поєднання синього і жовтого кольорів остаточно оформилося як єдинонаціональне на початку XX ст. Так, перше офіційне визнання синьо-жовтого прапора відбулося 22 березня 1918 року. Тоді Центральна Рада ухвалила закон, затвердивши поєднання жовтого і блакитного як стяг Української Народної Республіки.
  До 2004 р. День Державного прапора України відзначався лише у Києві на муніципальному рівні. Поштовхом до запровадження офіційного та урочистого свята стало занесення блакитно-пшеничного прапора до сесійної зали Верховної Ради активістами народних депутатів. Потім прапор освятив священик УАПЦ Петро Бойко. Нині освячена реліквія зберігається в музеї Верховної Ради України.

  Державний прапор – це важлива автентична складова символіки будь-якої країни, яка має відповідне забарвлення та наповненість. Державний прапор України затверджений Верховною Радою 28 січня 1992 року. Це стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього (вгорі) і жовтого (внизу) кольорів, зі співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3.

 День прапора було оголошено офіційним святом за спеціальним Указом президента Леоніда Кучми від 23 серпня 2004 р. (з доповненнями від 7 серпня 2009 р.).

  Серед тих, хто заніс прапор у Раду, були В’ячеслав Чорновіл, Микола Поровський, Іван Заєць, Ярослав Кендзьор, Ігор Деркач та Володимир Крижанівський.

Значення кольорів прапора України

  Згідно з поширеним тлумаченням синій колір символізує ясне небо, а жовтий – стиглі пшеничні поля. Саме це пояснення сприяло популяризації прапора у Придніпров’ї на початку XX століття. Однак існують також інші трактування колірної гами українського прапора.
  З релігійного погляду синій колір – божа сила, а жовтий – це віра. Є ще й сакральна версія тлумачення колірної гами, відповідно до якої жовтий – це сонячне, вогненне, творчо-активне божественне начало (вогонь), а синій – щось консервативне, пасивне, що потребує активізації (вода).

  Стосовно ж «історичного» аргументу, то, дійсно, порядок смуг на прапорі тривалий час був невизначеним, тому використовували обидва варіанти. Проте, починаючи з 1848 року, поступово став переважати синьо-жовтий варіант, котрий, зрештою, й закріпили у XX ст.

Історія Дня Незалежності України

  16 липня 1990 року, трохи більше ніж через місяць після прийняття Декларації про незалежність РРФСР, під тиском громадськості Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Цього самого дня український парламент прийняв постанову Про день проголошення незалежності України, який вирішили відзначати 16 липня.
  17 березня 1991 року провели єдиний в історії СРСР Всесоюзний референдум про збереження СРСР. Одночасно з ним в Україні провели республіканське консультаційне опитування з питанням: "Чи згодні ви, щоб Україна була у складі Союзу Суверенних Республік на підставі Декларації про державний суверенітет України?". Ініціатором опитування став Народний рух України. Позитивно відповіли 80% опитаних. Референдум і опитування стали важливим кроком до незалежності.
  18 червня 1991 року День Незалежності України 16 липня з’явився в переліку святкових днів внаслідок відповідних змін у Кодексі законів про працю УРСР.
  А через місяць після цього стався Серпневий путч — невдала спроба так званого "Державного комітету з надзвичайного стану" позбавити влади Михайла Горбачова, щоб зберегти СРСР у колишньому вигляді.
 В результаті 24 серпня 1991 року на позачерговому засіданні Верховної Ради було ухвалено Акт проголошення незалежності України, "виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР" (з таких слів починається цей історичний документ.— Ред.). Тепер 24 серпня заведено вважати датою появи незалежної держави Україна.
  1 грудня 1991 року українці підтримали проголошення незалежності на референдумі. А 20 лютого 1992 року Верховна Рада перенесла святкування Дня Незалежності з 16 липня на 24 серпня — цей день є Днем Незалежності досі.

Традції Дня Незалежності України

  На День Незалежності часто проводять військові паради. Вони були у 1994, 1998, 1999, 2001, 2003, 2004, 2008, 2009, 2014, 2015, 2016, 2017, 2018 та 2021 роках. У перші роки незалежності Україна не проводила військові паради, тому що позиціонувала себе як мирну позаблокову державу, яка відмовилася від ядерної зброї і не потребує демонстрації сили. Цієї позиції дотримувався перший президент України Леонід Кравчук.
  У 2022 році замість параду українці можуть подивитися на виставку знищеної російської техніки.

Цікаві факти

  • Першою українську незалежність визнала Польща.
  • Україна - найбільша за площею держава Європи.
  • Національну валюту України – гривню – введено в обіг 2 вересня 1996 року.
  • Українська Конституція — одна з найдавніших у Європі. Правда, мова не про сучасний варіант основного закону, а про Конституцію Пилипа Орлика, проголошену ще у 1710-му.
  • Україна добровільно відмовилась від ядерної зброї, арсенал якої був третім за величиною у світі, та передала усі боєголовки і ракети рф.
  • Збройні Сили України — найбільша та єдина армія в Європі, яка веде справжні бойові дії.

Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути.
                           В. Липинський

  24 серпня Україна відзначає найголовніше свято - День Незалежності. Це знакове свято, яке українці вважають днем утворення Української держави в сучасному вигляді.
  Саме цього дня 1991 року Верховна рада УРСР ухвалила постанову та Акт проголошення незалежності України.

  29 вересня 2022 року виповнюється 81-ті роковини однієї з найтрагічніших сторінок  в історії ХХ століття – початку масових розстрілів мирного населення, вчинених гітлерівцями в урочищі Бабин Яр під час окупації Києва у 1941-1943 роках.

   Бабин Яр – місце пам’яті та некрополь близько 100 тисяч цивільних громадян і військовополонених, розстріляних нацистами у 1941–1943 роках. Серед них – євреї і роми, червоноармійці, комуністи, підпільники Організації українських націоналістів, в’язні Сирецького концтабору, «саботажники», порушники комендантської години та навіть пацієнти психіатричної лікарні імені Павлова.
   Масовий розстріл євреїв у Бабиному Яру 29–30 вересня 1941 року став символом «Голокосту від куль» і нацистської політики масового знищення людей.
   

   Розстріли в урочищі розпочалися відразу після вступу нацистів та їхніх союзників до Києва у вересні 1941 року і відбувалися чи не щоденно до завершення окупації міста.
   Найтрагічнішими стали 29–30 вересня, коли вбили майже 34 тисячі євреїв – мешканців Києва. В німецьких донесеннях цю операцію назвали «гросакцією» («велика акція», від нім. Großaktion). Формальним приводом для неї стала радянська диверсія зі знищення Хрещатика 24 вересня.
   Нацистська операція в Бабиному Яру 29–30 вересня стала однією з наймасштабніших каральних акцій Другої світової війни. Більшість населених пунктів України мають свої більші чи менші «бабині яри» – місця нацистських розстрілів євреїв та інших жертв.
   Виконавцем розстрілів кінця вересня – початку жовтня 1941 року в Бабиному Яру була зондеркоманда 4а під орудою штандартенфюрера СС Пауля Блобеля. Цей нацистський підрозділ здійснив також масові вбивства євреїв у Львові, Рівному, Луцьку, Новограді-Волинському, Житомирі, Білій Церкві та інших містах.
   Голокост – важка незагоєна рана в історії України в Другій світовій війні. Жертвами злочину стали близько півтора мільйона українських євреїв. Нацисти знищили їх як соціокультурну й етнорелігійну спільноту.
   Пам’ять про трагедію Бабиного Яру попри всі обставини завжди залишалася живою. Перші художні твори на цю тему з’явилися вже в 1941–1943 роках. Художник-етнограф Юрій Павлович щодня робив замальовки олівцем із натури. Першими художніми текстами стали поетичні твори Ольги Анстей та Людмили Титової.
   В окупованому СРСР «акції зачисток» почалися з Галичини. Лише за тиждень в ініційованих нацистами погромах у Львові загинули 6 тисяч євреїв. Усього в таборах і гетто Тернополя, Дрогобича, Борислава, Сколе, Стрия та інших міст убито 610 тисяч євреїв.
   На території Наддніпрянської України в 20-х числах липня айнзатцкоманда 5-ї айнзатцгрупи С розстріляла майже півтори тисячі уманських євреїв.
   У серпні 1941 року німецькі військові стратили у Кам’янці-Подільському понад 23,5 тисячі місцевих євреїв та євреїв Закарпаття. У травні 1944-го тих євреїв, які залишалися на території Закарпатської України, вивезли до концтабору Аушвіц. Більшість вивезених загинула в газових камерах.
   Після окупації Одеси румунські військові розстріляли у відплатних акціях 20 тисяч євреїв. У кінці грудня 1941 року біля Богданівки Одеської (нині – Миколаївської) області знищили понад 40 тисяч євреїв. На українських землях, що увійшли до складу Трансністрії, окупаційна влада теж створила гетто й табори праці. Загалом на цих землях румуни знищили близько 300 тисяч євреїв Бессарабії та Буковини.
   Терор в окупованій Україні знищив євреїв як соціокультурну й етнорелігійну спільноту. Жертвами Голокосту стали понад 1 мільйон осіб. Місцями їх наймасовіших страт стали, крім Бабиного Яру (Київ), Богданівка Одеської області – понад 40 тисяч, Дробицький Яр (Харків) – близько 20 тисяч, Кам’янець-Подільський Хмельницької області – 23,6 тисячі, Дальник Одеської області – близько 18 тисяч, урочище Сосонки біля Рівного – понад 17 тисяч жертв.

  19 вересня 1941 року війська Вермахту ввійшли до Києва, а наступного дня в Бабиному Яру розстріляли військовополонених (імовірно політпрацівників та, можливо, євреїв). Підрив радянськими диверсантам київської цитаделі та Хрещатика в 20-х числах цього ж місяця став для окупантів зручним приводом звинуватити у скоєному євреїв і провести показову каральну акцію над євреями-заручниками.
28 вересня 1941-го в Києві з’явилися оголошення з наказом усім євреям міста зібратися зранку на розі вулиць Дегтярівської та Мельникова, біля кладовищ.
  «Дорога смерті», якою пройшли десятки тисяч людей 29 вересня, пролягала від Лук’янівської площі вулицею Мельникова до перших воріт Єврейського кладовища, далі – на Кагатну (нині – Сім’ї Хохлових), потім по Лагерній (нині – Дорогожицькій). Біля входу до  кладовища відбирали гроші, коштовності, документи, наказували залишати речі й верхній одяг.

  У кінці Братського кладовища (нині – територія телевежі) люди повертали у прохід між огорожею та краєм яру. Розстрілювали на майже пів кілометровому відтинку яру, який починався біля пам’ятника, встановленого 1976 року, а закінчувався за теперішньою станцією метро «Дорогожичі». Людей змушували роздягатися догола, спускатися в яму і лягати долілиць, одні на одних, а вздовж рядів проходили німецькі поліцейські й стріляли в потилицю. До 18-ї години того дня встигли вбити майже 22 тисячі. Інших приречених загнали на ніч у порожні гаражі на Лагерній. Наступного дня їх чекала така ж доля. Потім сапери підірвали схили, щоб земля засипала тіла, і змусили військовополонених вирівняти дно яру.
   Вбивства у Бабиному Яру тривали у кілька етапів. Перший – щоденні розстріли євреїв, військовополонених, цивільних – тривав із вересня 1941-го до весни 1942 року. Пік припав на 29–30 вересня, коли загинули 33 771 особа.
  Узимку 1941–1942 років на тому місці загинули члени Організації українських націоналістів. «Донесення про події в СРСР» № 164 від 4 лютого 1942 року свідчить: «У Київській області боротьба проти комуністів все більше трансформується в боротьбу проти національних українських формувань... Конфіскований письмовий матеріал, а також свідчення різних арештованих в останній час прихильників Бандери знову доводять, що прихильників Бандери неможливо залучити до будь-якої позитивної співпраці. Тому лишається тільки повністю знищити цей рух».
   Другий етап – кінець зими 1942 – середина серпня 1943-го. На цей час припадає й створення Сирецького концтабору, який замінив табір на вулиці Керосинній (виник десь у квітні–травні 1942 року, а на кінець окресленого другого етапу припала його евакуація). Його в’язні – численні жертви Бабиного Яру.
   З весни 1942 року (можливо, що і взимку) двічі на тиждень сюди привозили на розстріл ув’язнених із тюрми гестапо. До кінця вересня 1943 року основними жертвами Бабиного Яру стали підпільники і партизани, як комуністи, так й українські націоналісти.
   Третій, заключний, етап регулярних розстрілів відбувався на тлі знищення трупів у Бабиному Яру в серпні–вересні 1943 року в’язнями Сирецького концтабору. Паралельно відбувалася евакуація самого табору. Зрозумівши, що в Києві не втриматися, німці почали замітати сліди злочинів. Трупи спалювали навпроти Сирецького концтабору.
   18 серпня 1943 року до Сирецького табору доставили групу арештантів із Полтави. До них приєднали ще 100 ув’язнених євреїв із самого Сирецького табору. Таку команду смертників із 327 осіб закували в кайдани та змусили викопувати трупи, будувати печі з огорожі Лук’янівського і надгробків єврейського цвинтаря, складати в них тіла та дрова і спалювати. В одній такій печі за раз знищували до 2000 жертв. Двічі на тиждень нацисти привозили до Бабиного Яру на страту в’язнів із тюрми СД і спалювали їхні тіла. Всі ці роботи проводилися в режимі цілковитої таємності: територія була оголошена забороненою зоною, обгороджена й засаджена деревами, але сморід і дим розносилися по Києву далеко за межами урочища.
   До кінця вересня майже всіх розстріляних спалили, а в’язні заклали останню піч, як вони зрозуміли, для себе. У ніч на 29 вересня 1943 року вони вирвалися на волю, але врятуватися вдалося не більше як двом десяткам сміливців. Саме їхні свідчення згодом дали можливість відтворити історію знищення трупів у Бабиному Яру.
   Штандартенфюрер Пауль Блобель, який керував стратами у Києві 1941 року, наглядав і за спаленням останків у 1943-му. Про це він свідчив на Нюрнберзькому процесі: «Під час мого візиту в серпні я спостерігав за спаленням тіл у загальній могилі під Києвом. Могила була близько 55 м завдожки, 3 м завширшки і 2,5 м завглибшки. Після того, як верхній шар був знятий, трупи облили горючим матеріалом і підпалили. Пройшло близько двох днів, поки могили згоріли до дна. Я особисто пересвідчився, що прогоріло все до самого дна. Після цього могила була засипана, і так майже всі сліди були заметені».
   У жовтні 1943 року в Бабиному Яру німці ще розстріляли киян, які ухилилися від виконання наказу про повне виселення з міста. Останній розстріл відбувся 4 листопада 1943-го, а за два дні до Києва увійшла Червона армія.

   День визволення України від фашистських загарбників – свято, яке відзначається в Україні щорічно 28 жовтня, в день остаточного вигнання військ нацистської Німеччини та її союзників під час Другої світової війни за межі сучасної території України.

   Свято встановлене відповідно до Указу Президента України від 20 жовтня 2009 року «…з метою всенародного відзначення визволення України від фашистських загарбників, вшанування героїчного подвигу і жертовності Українського народу у Другій світовій війні…».

   Цей день нагадує про одну з найбільш трагічних сторінок нашої історії – нацистську окупацію, яка кривавими смерчами пронеслася нашою країною і забрала десятки мільйонів життів; про неоціненний вклад українського народу в боротьбі з нацизмом, про героїчні подвиги та мужність, про мільйонів життів та скалічених доль, і про біль, який залишиться в серці кожного українця назавжди. 

  78 років тому мільйони наших співвітчизників віддали своє життя, щоб більше ніколи не повернулися часи воєнних жахіть та поневолення на українській землі. 

  Воєнні дії під час Другої світової війни відбувалися на території України протягом 40 місяців – із 22 червня 1941 року до кінця жовтня 1944 року. У 1941–1944 роках на українській землі були зосереджені головні сили вермахту – від 57,1 до 76,7% загальної кількості дивізій. 607 з них було розгромлено саме на території України.
У ході визволення України силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн. воїнів, протягом січня 1943 року – жовтня 1944 року було проведено серію блискучих наступальних операцій. Найважливішими з них були: Воронезько-Харківська (13 січня – 3 березня 1943 року), Донбаська (13 серпня – 22 вересня 1943 року), Чернігівсько-Полтавська (26 серпня – 30 вересня 1943 року), Корсунь-Шевченківська (24 грудня 1943 р. – 17 лютого 1944 року) та Львівсько-Сандомирська (13 липня – 29 серпня 1944 року).
  Завершила визволення України Карпатська операція, що розпочалася 9 вересня 1944 року. 27 жовтня 1944 року було звільнено Ужгород, 28 жовтня радянські війська вийшли на сучасний кордон нашої Держави. За підрахунками істориків, у ході воєнних дій на території України загинуло близько трьох мільйонів радянських воїнів, понад два мільйони українців було вивезено для примусової праці до Німеччини під час окупації. На території республіки цілком чи частково було зруйновано понад 700 міст і 28 тисяч сіл, близько 10 мільйонів людей залишились без даху над головою, знищено понад 16 тисяч промислових підприємств.
  Друга світова війна жорстоко пройшлась по всій території України, принісши руйнування та горе українським родинам. Жорстока трагедія, яка торкнулась кожного, досі відгукується в сімейних історіях.

   21 листопада в Україні відзначають День гідності та свободи — одне зі знакових офіційних свят, встановлене на честь двох революції — 2004-го та 2013-го років. Цього дня українці вшановують пам’ять про людей, які стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини й громадянина, національних інтересів держави та її європейського вибору.
  21 листопада 2004 року. В країні — другий тур президентських виборів. У двобої за політичний Олімп зійшлися тодішній прем’єр-міністр Віктор Янукович і кандидат від опозиції Віктор Ющенко. Соцопитування, екзит-поли вказують на те, що перемагає Віктор Андрійович. Але в ніч на 22 листопада Центральна виборча комісія повідомляє про лідерство В. Януковича. В. Ющенко заявляє, що не довіряє підрахункам Центрвиборчкому і закликає своїх прихильників вийти на Майдан, щоб захистити вибір українців 

  23 листопада на Майдані зібралось кілька сотень тисяч громадян. Протести з кожним днем наростають і ЦВК скасовує підсумки другого туру. А 27 листопада і Верховна Рада визнає його результати недійсними, оголосивши недовіру ЦВК. Наступного дня, 28 листопада, у Сєвєродонецьку збирається так званий Всеукраїнський з`їзд народних депутатів усіх рівнів. Понад 3 тисячі делегатів висловлюють підтримку Віктору Януковичу. Понад 90 відсотків делегатів представляли підконтрольну Януковичу партію регіонів, серед яких більше ніж половина були відвертими українофобами. Тож не дивно, що вони ще й ухвалили рішення провести 12 грудня в Луганській і Донецькій областях референдум щодо надання цим регіонам статусу автономних республік у складі федеративної України. 

  Тим часом ситуація в країні загострюється і 3 грудня після багатоденного обговорення позову Віктора Ющенка Верховний Суд України, визнавши численні факти порушення законів і Конституції України, оголошує результати другого туру недійсними і призначає повторне голосування. Верховна Рада оновлює ЦВК, ухвалює зміни до закону про вибори президента, які максимально унеможливлюють фальсифікації. А ще — затверджує конституційні зміни, які обмежують владу президента. 26 грудня 2004 року відбувається повторне голосування. У ньому беруть участь понад 77 відсотків виборців. Більшістю голосів Президентом України обрано Віктора Ющенка.

  Хоч і повільно, але за часів президентства Віктора Ющенка Україна рухалася до набуття асоційованого членства у Європейському Союзі. Вигравши у 2010 році президентські вибори, Віктор Янукович обіцяє «не звертати з цього курсу». Та коли до здійснення мрії мільйонів українців залишаються лічені дні, прем’єр Азаров повідомляє про призупинення цього курсу, а Янукович намагається переконати українців у правильності такого рішення, емоційно заявивши, що «в разі поспішних дій, спрямованих на вступ до ЄС, Європа нас і погубить». 

  Що чи хто змусив його піти на такий крок? Відповідь очевидна: путін, з яким Янукович зустрічався у російському місті Сочі незадовго до Вільнюського саміту. Про що вони там балакали — невідомо, як невідомі й аргументи, якими той змусив Януковича «дати задній хід».   Дізнавшись про відмову від ЄС, на Майдан виходять тисячі киян. Вони вимагають відставки Азарова, підписання Угоди про асоціацію на саміті у Вільнюсі. Мітинги з аналогічними вимогами відбуваються в Харкові, Львові, Луганську, Вінниці, Донецьку, Кривому Розі, Сумах та Чернівцях.

  У ніч з 29 на 30 листопада спецпідрозділ «Беркут» жорстоко розганяє в столиці студентів, що мітингували. Десятки з них травмовані й опиняються в лікарнях.

 "Ця ніч поклала початок найжорстокішому протистоянню між народом і владою. Протистоянню, якого незалежна Україна ще не знала. Тоді ми ще не знали, що незабаром у центрі столиці снайпери розстрілюватимуть

людей, а москва ось-ось завершить приготування до вторгнення в Україну армійських підрозділів. Ми не знали й про те, що ця остання листопадова ніч покладе початок шляху України до справжньої незалежності, змусить багатьох українців замислитись — хто вони". Так згадує події тієї ночі Тарас Чуб, на той час студент одного зі столичних вишів.
  Від дій «Беркута» тодішнє керівництво держави відмежувалося, нікого не покаравши за проявлену жорстокість, а в МВС навіть не розпочали розслідування. Жорстоке побиття студентів, потакання співробітникам МВС з боку влади приголомшило не тільки українців, але й світову спільноту. Наступного дня на Майдані вже звучала «Ката на нари».

  «Згадуються такі дні, коли на Майдані залишалося небагато людей, коли панував страх і були не всі люди, які масово вийшли підтримати студентів, підтримати справедливість, європейські цінності 1 грудня. І згадуються моменти, коли було просто страшно, і Майдан тривав скрізь — у кожного в домівці, в серці, де люди сиділи та боялися вийти, тому що почали вбивати, розстрілювати людей. Коли вперше люди загинули від куль, згадую, ми возили шини, ризикували, перевозячи ті ж самі дрова чи ще щось в машинах, розуміли, що нас на якомусь блокпосту зупинять — і це буде мати серйозні наслідки. Тому що здавалося тоді — весь світ проти тебе, принаймні ті органи, ті люди, які вважали себе тими, хто може керувати нашим життям, — згадує Валерій Харчишин, лідер рок-гурту "Друга ріка". — Ми здобули, на мою думку, єдине — це певну гідність. Кажу певну, тому що багато хто захищав і відстоював Майдан, він мав свої певні вигоди і стояв не заради того, щоб країна змінилася, а відстоював свої власні інтереси, такі теж були люди. Свої бізнеси, місце своїх операцій відстоював умовно кажучи. Основна, критична маса, яка зібрала Майдан, стояли за справедливість, за чесність, за прозорість влади, за те, щоби ми не були бидлом, щоб ми не були худобою, загнаною в стійло. Ті люди її сформували… Ми стали нацією, яка сама собою керує, попри те, хто що думає».

  Сумний список Небесної Сотні відкрився 22 січня 2014 року, коли від вогнепальних поранень у центрі столиці загинули активісти Майдану Сергій Нігоян та Михайло Жизневський. Того ж дня у лісі під Києвом було знайдено тіло зі слідами тортур активіста Юрія Вербицького. До 18 лютого 2014 року вже налічувалось 9 загиблих. З 18 по 21 лютого на Майдані загинуло найбільше людей — 84 герої, після 21 лютого — ще 18.

  За даними соціологів Фонду «Демократичні ініціативи», кожен п’ятий дорослий громадянин України безпосередньо чи опосередковано був учасником Євромайдану. Революція гідності стала пересторогою тим політикам, які не зважають на думки людей, а керуються лише власними інтересами.